TCP/IP — набір протоколів мережі Інтернет. Назва є абревіатурою від Transmission Control Protocol / Internet Protocol (Протокол керування передачею / міжмережевий протокол), походить від назви стрижневих протоколів Інтернету — IP і TCP. Фактично це систематизований стек протоколів[1], що поділяється на чотири рівні і часто називається, як TCP/IP-модель. РівніTCP/IP-моделі корелюються з еталонною моделлю OSI.
TCP/IP зародився в результаті досліджень, профінансованих Управлінням перспективних науково-дослідних розробок (Advanced Research Project Agency, ARPA) уряду США в 1970-х роках. Цей протокол був розроблений для того, щоб обчислювальні мережі дослідницьких центрів в усьому світі могли бути об'єднані у формі віртуальної «мережі мереж» (internetwork). Первісна мережа Інтернет була створена в результаті перетворення існуючого конгломерату обчислювальних мереж, що носили назву ARPAnet, за допомогою TCP/IP.
Великий внесок у розвиток стеку протоколів TCP/IP, що одержав свою назву завдяки популярним протоколам IP і TCP, вніс університет Берклі, реалізувавши протоколи стека у своїй версії ОС UNIX. Популярність цієї операційної системи привела до широкого поширення протоколів ТСР, IP та інших протоколів стека. Сьогодні цей стек використовується для зв'язку комп'ютерів світової інформаційної мережі Інтернет, а також у багатьох корпоративних мережах.
Інформаці́йні ресу́рси (Information resources) — документи і масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах і т.і.). Розрізняють інформаційні ресурси державні та недержавні.
Інформаційний ресурс — сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)
Види інформаційних ресурсів:
- Новинні стрічки (online-новини).
- Підписки на електронні копії періодичних видань. Деякі газети і журнали випускають свої повні електронні копії і надають до них доступ.
- Доступ до електронних архівів і баз даних, що містить інформацію з найрізноманітніших питань.
- Аналітичні звіти і дослідження. Замість того, щоб надавати клієнту доступ до баз даних, компанія може сама, за замовленням клієнта, провести аналіз зберігаються в базі матеріалів та підготувати для клієнта звіт по його питанню.
- Власні аналітичні матеріали і прогнози. Поряд з аналізом баз даних, компанія може своїми силами аналізувати ринки, політичну та економічну ситуацію і робити свої прогнози та дослідження.
Інформація в FTP-архівах розділена на три категорії:
- Захищена інформація, режим доступу до якої визначається її власниками і дозволяється за спеціальною угодою із споживачем. До цього виду ресурсів належать комерційні архіви (наприклад, комерційні версії програм в архівах ftp.microsoft.com або ftp.bsdi.com), закриті національні та міжнародні некомерційні ресурси (наприклад, роботи за міжнародними проектами CES або IAEA), приватна некомерційна інформація з спеціальними режимами доступу (приватні благодійні фонди, наприклад).
- Інформаційні ресурси обмеженого використання, до яких відносяться, наприклад, програми класу shareware (Trumpet Winsock, Atis Mail, Netscape, і т.п.). В даний клас можуть входити ресурси обмеженого часу використання (поточна версія Netscape перестане працювати в червні якщо тільки хтось не зламає захист) або обмеженого часу дії, тобто користувач може використовувати поточну версію на свій страх і ризик, але ніхто не буде надавати йому підтримку.
- Вільно розповсюджувані інформаційні ресурси або freeware, якщо мова йде про програмне забезпечення. До цих ресурсів відноситься все, що можна вільно отримати по мережі без спеціальної реєстрації. Це може бути документація, програми або що-небудь ще. Найвідомішими вільно розповсюджуваними програмами є програми проекту GNU Free Software Foundation. Слід зазначити, що вільно розповсюджується програмне забезпечення не має сертифіката якості, але як правило, його розробники відкриті для обміну досвідом.
Адреса Ай-Пі, адреса IP (Internet Protocol address) — це ідентифікатор (унікальний числовий номер) мережевого рівня, який використовується для адресації комп'ютерів чи пристроїв у мережах, які побудовані з використаннямпротоколу TCP/IP (наприклад Інтернет). У мережі Інтернет потрібна глобальна унікальність адреси, у разі роботи в локальній мережі потрібна унікальність адреси в межах мережі.
Адреса IP складається з чотирьох 8-бітних чисел, які називають октетами. Прикладом IP-адреси може бути адреса 127.0.0.1 (Локальна адреса IP, змінити її неможливо, і вона на кожній ОС лише одна / Localhost)
Процес перетворення доменного імені на адресу IP виконується DNS-сервером.
Класифікація адрес IP
Залежно від розмірів мережі кількість адрес може бути більшою або меншою. Для різних потреб існує кілька класів мереж, від яких залежить максимальна кількість адрес для хостів.
- Class A
включає мережі з 1.0.0.0 до 127.0.0.0. Номер мережі знаходиться у першому октеті. Це забезпечує 24-ох розрядну частину для позначення хостів. Дозволяє використання приблизно 16 мільйонів хостів у мережі.
- Class B
вміщає мережі з 128.0.0.0 по 191.255.0.0; номер мережі знаходиться у перших двох октетах. Нараховує 16320 мереж з 65024 хостами у кожній.
- Class C
діапазон мереж від 192.0.0.0 по 223.255.255.0; номер мережі — три перших октети. Нараховує близько 2 мільйонів мереж з 254 хостами у кожній.
- Class D, E, та F
адреси, які налічують діапазон з 224.0.0.0 по 254.0.0.0 є або дослідними, або збережені для використання у майбутньому і не описують будь-якої мережі.
У протоколі IP існує кілька угод про особливі інтерпретації адрес IP: якщо усі двійкові розряди адреси IP рівні 1, то пакет з такою адресою призначення має розсилатися усім вузлам, які знаходяться у тій же мережі, де й джерело цього пакета. Таке розсилання називається обмеженим широкомовним повідомленням (limited broadcast). Якщо у полі номера вузла призначення стоять лише одиниці, то пакет, з такою адресою, розсилається усім вузлам мережі з заданим номером мережі. Наприклад, у мережі 192.168.5.0 з маскою 255.255.255.0 пакет з адресою 192.168.5.255 доставляє усім вузлам цієї мережі. Таке розсилання називається широкомовним повідомленням (direct broadcast).
До́менна систе́ма іме́н (англ. Domain Name System, DNS) — ієрархічна розподілена система перетворення імені хоста (комп'ютера або іншого мережевого пристрою) в IP-адресу.
Кожен комп'ютер в Інтернеті має свою власну унікальну адресу — число, яке складається з чотирьох байтів. Оскільки запам'ятовування десятків чи навіть сотень номерів — не надто приємна процедура, то всі (чи майже всі) машини мають імена, запам'ятати які (особливо якщо знати правила утворення імен) значно легше.
Уся система імен в Інтернеті — ієрархічна. Це зроблено для того, щоб не підтримувати одне централізоване джерело, а роздати владу на місця.
За порядок у доменах, як правило, відповідає певний комп'ютер, користувачі-адміністратори якого слідкують за тим, щоб не було, наприклад, різних машин з однаковими ІР-адресами. Наприклад, відповідальність за область-домен ziet.zhitomir.ua покладається на машину alpha.ziet.zhitomir.ua Ця влада делегується зверху вниз від машиниns.lucky.net, яка відповідає за домен zhitomir.ua. В свою чергу, відповідальність за область ua делегована машині зверху від так званих кореневих серверів (root server).
Всю цю систему можна уявити у вигляді перевернутого дерева. Список імен доменів верхнього рівня на сайті IANA (https://www.iana.org/domains/root/db). Повний список географічних областей, в основному, відповідає двохбуквеним ISO-кодам країн і його можна знайти, наприклад, на WWW-сервері ISOC (http://www.isoc.org).
Необхідно розрізняти доменне ім'я, та поштову адресу. В поштовій адресі повинен бути знак «@», який в економіці має назву «комерційне at», а в електронній пошті — «равлик». Знак «@» у поштовій адресі відокремлює ім'я поштової скриньки від доменного ім'я. Знак «@» вперше у 1971 році використав Рей Томлінсон, щоб відокремити імена користувача і комп'ютера, коли він відправив повідомлення з одного ДЕК-10 (Digital Equipment Corporation) комп'ютера на інший ДЕК-10. Обидва комп'ютери були розміщені поруч один з одним.
Коли мережа Інтернет була молода та невелика, таблиці відповідності імен та адрес зберігалися у звичайному текстовому файлі, який періодично просто розсилався всім учасникам електронною поштою. Після того, які кількість машин значно збільшилася, така схема перестала ефективно працювати і програмісти університету штату Каліфорнія в Берклі спроектували і написали програму BIND (Berkeley Internet Name Domain), яка відповідає на запити машин користувачів, які стосувалися імен та ІР-адресу.
Служба імен DNS (Domain Name System) — це розподілена база даних доволі простої структури. Для початкового знайомства можна вважати, що це кілька таблиць, у яких записано:
- яку ІР-адресу має машина з певним іменем;
- яке ім'я має машина з визначеною адресою;
- що це за комп'ютер і яка операційна система встановлена на ньому;
- куди потрібно направляти електронну пошту для користувачів цієї машини;
- які псевдоніми є у даної машини.
Існує три основні типи серверів DNS, які відрізняються покладеними на них завданнями:
- основний сервер DNS;
- резервний (вторинний) сервер DNS;
- кешуючий сервер DNS.
Основний сервер DNS управляє зоною повноважень. Якщо потрібно додати/видалити домен або вузол або якось інакше модифікувати зону, зміни потрібно проводити на основному сервері DNS. Через певний час, який залежить від настройок сервера, основний сервер передасть зону резервному серверу DNS. Дане явище називається трансфером зони.
Що ж до резервних серверів, то повинен бути хоч би один резервний сервер DNS. Тому є декілька причин: якщо клієнтів багато, то наявність резервного сервера DNS дозволить знизити навантаження на основний сервер DNS і прискорити доступ фізично віддалених від основного сервера клієнтів до бази даних доменних імен.
